Нові строки перебування для сотень тисяч жителів Канади

Найбільша за десятиліття ініціатива дозволила сотням тисяч українців знайти другу домівку. Уряд ухвалив рішення щодо коридору для постраждалих від глобального конфлікту.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Канада запустила екстрену програму Canada-Ukraine Authorization for Emergency Travel (CUAET). За нею майже 300 тисяч українців змогли швидко приїхати до країни, тимчасово працювати та навчатися.

Але для тих, хто за ці роки встиг облаштуватися й вирішив залишитися, настає найнапруженіша частина історії: строки CUAET спливають, а зрозумілого маршруту до постійного місця проживання (ПМП) у багатьох так і не з’явилося.

«З того, що я чую від людей і лідерів громад, дуже багато тривоги через можливість залишитися в Канаді», — каже президент і виконавчий директор Українського канадського конгресу, який залишає посаду, Ігор Михальчишин. За його словами, у багатьох «уже минуло чотири роки, діти ростуть у Канаді, з’являються корені, а статус усе ще тимчасовий».

Спочатку власники CUAET мали до 31 березня подати заяву на новий робочий або навчальний перміт або продовжити чинний робочий перміт — максимум до трьох років. Цього тижня Міністерство імміграції, біженців і громадянства Канади (IRCC) повідомило, що цей дедлайн продовжено ще на рік.

При цьому цифри щодо «осідання» поки виглядають скромно. За даними уряду, постійними мешканцями стали близько 2 тисяч 500 осіб, які приїхали за CUAET. Ще понад 25 тисяч подали заявки на ПМП через тимчасовий потік для тих, у кого є близькі родичі — громадяни Канади або постійні мешканці. Але IRCC уточнює: схвалено поки що лише 3 тисячі 200 таких заяв.

Федеральна влада нагадує: українці можуть йти і за звичайними імміграційними програмами — через трудову імміграцію та регіональні напрями. Але Михалчишин наполягає, що для українців, які вже навчаються і працюють у Канаді, потрібні більш зрозумілі й «приземлені» рішення. Серед пропозицій — спростити шлях до ПМП для випускників канадських коледжів і університетів та для тих, у кого є щонайменше рік канадського досвіду роботи (за аналогією з програмами, які колись пропонували вихідцям із Гонконгу). Ще один варіант — збільшити квоти для українців у провінційних програмах номінації.

Втім, в Оттаві, як і раніше, виходять із того, що значна частина українців, які втекли від війни, з часом повернеться додому — після завершення конфлікту.

Як передає The Canadian Press, українці, які приїхали за програмою CUAET, кажуть, що невизначеність статусу б’є не лише по довгострокових планах, а й по найзвичайніших рішеннях: де навчатися, яку роботу приймати, чи варто купувати машину і взагалі «будувати життя».

26‑річна Маріїа Боковня прилетіла до Канади у травні 2022 року на коротку дослідницьку програму до Університету Брока в Сент‑Катаринс (Онтаріо). Тоді вона сумнівалася, чи можна залишатися: здавалося, що це буде зрадою щодо України. «Виїжджати — означає залишати сім’ю, друзів, країну в найважчий період нашої історії», — каже вона.

Батьки, самі ніколи не бувавши в Канаді, переконували доньку: там безпечніше і більше можливостей. У підсумку Боковня залишилася. «Моє серце — в Україні, але Канада стала для мене другим домом», — пояснює вона. Після програми вона переїхала до Оттави і почала працювати в Українському канадському конгресі; пізніше приїхала молодша сестра і пішла до канадської школи.

Боковня ненадовго повернулася в Україну — хотіла чесно відповісти собі, чи готова жити там далі. Але майже одразу відчула, що не витримує постійного ризику. «Я постійно боялася померти… В Україні це дуже важко: руйнується цивільна інфраструктура, щодня гинуть мирні люди», — каже вона. Зараз Боковня живе в Монреалі, шукає роботу і паралельно робить документальний фільм про етику рішень в епоху високотехнологічної авіаційної війни — з фокусом на Україні.

Вона підкреслює: ті, хто приїхали за CUAET, юридично не були «звичайними біженцями», і це помітно, наприклад, в освіті. Її молодша сестра поїхала назад в Україну: навчання в коледжі або університеті в Канаді виявилося надто дорогим через міжнародні тарифи. Сама Боковня, маючи український диплом бакалавра з філософії, теж хотіла б вступити до магістратури, але фінансово це майже недосяжно. Так, деякі виші та коледжі встановлювали для власників CUAET плату на рівні місцевих студентів, але не там, де вона жила і працювала.

44‑річна мешканка Оттави Марина Шум каже, що ходить до психолога раз на тиждень. На неї тиснуть щоденні новини з України, а окремим рядком стоїть тривога через статус: робочий перміт закінчується наступного року. «Цей невизначений статус дуже стресовий. Ми ніби поставлені на паузу і живемо в підвішеному стані», — зізнається вона.

Если у вас возникают проблемы со связью с родными в России из-за блокировок, не ограничивайтесь локальными решениями — используйте глобальные сервисы, такие как PureVPN. Это одно из самых надёжных VPN-решений в мире, которое помогает обходить ограничения и оставаться на связи без перебоев. По этой ссылке вы получите скидку 82% и ещё 3 месяца бесплатно.

Шум підкреслює, що «надзвичайно вдячна» Канаді за підтримку: у квітні 2022 року вона переїхала туди з донькою, матір’ю та собакою. Але відсутність ясності, за її словами, розповзається на все життя — від великих покупок на кшталт автомобіля до роботи: роботодавцям складно розраховувати на працівника, чиє майбутнє в країні під питанням.

До війни Шум жила в Києві, працювала гідом для українців, які виїжджали за кордон, і любила дивитися на заходи сонця над Дніпром зі своєї квартири. Вранці в день вторгнення її розбудило гарчання собаки, потім вона почула вибухи й спершу подумала, що це феєрверк — не вірилося, що по столиці справді можуть бити. Друзі порадили Канаду: англійську вона знала. В Оттаві Шум спочатку допомагала іншим українцям розбиратися з бюрократією в адаптаційному агентстві, а тепер знімає як фотограф — заходи та портрети — і паралельно шукає роботу на повний день.

20‑річна Соломія Лойк виїжджала до Канади 17‑річною школяркою: війна змусила її родину покинути захід України. Вони осіли в Манітобі, де Соломія пішла до старшої школи. Найважчим спочатку була мова. «У мене була база, але все одно було важко, і довелося багато працювати, щоб закінчити школу за один рік», — розповідає вона.

Поступово Лойк адаптувалася, знайшла роботу, завела друзів і молодого чоловіка, а через рік після приїзду вступила на біохімію в Університет Манітоби — там власникам CUAET дозволяють платити як місцевим студентам. Але відчуття втрати й тривоги за Україну нікуди не зникло. «Я сумую за Україною і ніколи не хотіла виїжджати», — каже вона.

Сім’я приїхала до Вінніпега в серпні 2022 року. Коли Соломії виповнилося 18, мати повернулася в Україну — до батька; Соломія та старший брат залишилися в Канаді. Вона починала касиркою, тепер поєднує дві підробітки — у балетній школі та в лабораторії у професора — і навчається на третьому курсі. А от із ПМП усе складніше: не вистачає балів, бо вона приїхала неповнолітньою і в неї мало досвіду роботи. «Я хвилююся… Мені було б набагато спокійніше, якби я отримала ПМП», — зізнається Лойк.

Маріїа Руденко згадує ранок 24 лютого 2022 року в Києві: батько розбудив її після серії вибухів. Потім на кілька хвилин стало тихо, і сім’я вже майже повірила, що найстрашніше позаду. Але потім стався настільки потужний вибух, що будинок затрусило.

Ще до війни Руденко схвалили двомісячне стажування на Парламентському пагорбі в Оттаві, але поїздка застрягла в ковідних чергах. Після початку вторгнення оформлення прискорили, і в травні 2022 року вона прилетіла до Канади. Стажування сподобалося, але думка про те, що рідні залишаються в небезпеці, не відпускала.

Після стажування Руденко рік працювала в ресторані, потім стала координаторкою програми Canada-Ukraine Parliamentary Program, де проходила стажування, і працювала в різних ролях у федеральних структурах. Зараз вона — помічниця парламентаря в офісі ліберальної депутатки Енні Кутракіс.

«Це був нелегкий шлях. Здавалося, що труднощі всюди, але це навчило мене бути стійкою, зберігати позитив і не здаватися», — каже Руденко. Вона їздить до батьків в Україну щороку на різдвяні канікули — батько не може виїхати через воєнний стан. Руденко все ще на робочому перміті; вона визнає, що їй не вистачає балів для ПМП і вона поки не вирішила, чи йти за гуманітарною програмою. При цьому вона сподівається, що Оттава знайде дієве рішення щодо українського імміграційного питання — навіть якщо вона сама ще не до кінця розуміє, де опиниться далі.

Є й ті, кому вдалося перейти в більш стабільний статус. Галя Матковска розповідає, що її донька народилася лише за два місяці до початку війни. «Я сподівалася ростити дитину в Києві, але коли побачила малечу в лікарні, зрозуміла: вона — мій головний пріоритет. Я не могла уявити, як буду ховатися з нею в бомбосховищах», — каже вона.

Матковська, її чоловік і дитина встигли виїхати з України та перетнули кордон із Румунією за кілька годин до набуття чинності воєнного стану, який заборонив чоловікам залишати країну. Коли Канада оголосила, що готова приймати українців, сім’я була в Польщі. Рішення переїхати ухвалили швидко: обоє розмовляли англійською, а чоловік міг продовжити роботу, перейшовши до канадського офісу компанії.

Через чотири роки вони живуть в Оттаві з двома собаками (одну привезли з України). Матковська працює в маркетингу та комунікаціях некомерційної організації у сфері охорони здоров’я. Стабільна робота допомогла пройти імміграційні процедури, і тепер родина — постійні жителі Канади. Але, підкреслює Матковська, навіть за фінансової стабільності емоційно все давалося важко: їй довелося зайнятися ментальним здоров’ям і вперше в житті почати приймати антидепресанти.

За її словами, в Оттаві вона не почувається чужою і найбільше цінує в Канаді інклюзивність, рівні права та доброзичливість. «Я зустріла так багато неймовірних людей, які… нічого мені не були винні, але їм було не байдуже», — каже вона.