Батьки в Канаді ставлять під сумнів цифрове навчання дітей

У Канаді набирає сили «техлаш» — так називають зростаюче роздратування через те, скільки екранів і цифрових сервісів опинилося в шкільному житті. Батьки, вчителі та громадські організації все частіше пов’язують «цифру за замовчуванням» зі зниженням концентрації, проблемами з дисципліною та питаннями до того, як школи поводяться з даними дітей.

Жителька Нової Шотландії Кім Геррік, яка періодично працює вчителькою на заміні в середній і старшій школі, розповідає: на уроках підлітки легко «провалюються» в Snapchat, TikTok та Instagram, паралельно можуть гортати онлайн‑магазини, грати або навіть торгувати біткоїном. За її словами, будь‑які шкільні блокування часто обходяться без особливих зусиль — і спроби просто «закрутити гайки» виглядають безглуздими.

Поступово Херрік дійшла висновку, що настав час переглядати сам підхід: чому технології в класі стали стандартним налаштуванням, а не інструментом «у справі». Найбільше її зачепило те, що відбувається в молодших класах. Вона з’ясувала, що її старша донька, яка цієї осені йде до II класу, вже три роки має шкільний акаунт Google — і сім’я про це навіть не знала. Увійти в акаунт Херрік не змогла, а в школі, за її словами, відповіли, що відмовитися від нього або видалити його не можна: він потрібен для доступу до освітніх застосунків і в цьому сенсі є «обов’язковим».

«Ми як люди ходимо до школи сотні років. Нам не потрібен акаунт Google, щоб навчатися», — каже вона.

Критики нинішньої моделі цифрового навчання підкреслюють: батьки нерідко не до кінця розуміють, які саме застосунки використовують діти на уроках, які правила «відповідального використання» реально діють і на яких умовах захищаються персональні дані. Херрік додає й інший шар тривоги: довгострокові наслідки — від звички постійно відволікатися до можливої шкоди психічному й фізичному здоров’ю. Плюс суто практична сторона: учителям доводиться витрачати час на контроль пристроїв і розбір технічних збоїв замість того, щоб навчати.

Як зазначає CBC News, на тлі загальносвітових спроб обмежити смартфони та соцмережі для підлітків батьківські об’єднання дедалі частіше розширюють фокус — і починають сперечатися не лише про телефони, а й про шкільні технології загалом. У матеріалі перелічуються групи, які виступають за зменшення екранів в освіті: Skills Before Screens у Канаді, Close Screen Open Minds у Великій Британії, а також Schools Beyond Screens і ScreenSense у США.

У деяких країнах розворот уже помітний на рівні політики. Швеція після багаторічного курсу на цифрове навчання повертається до друкованих підручників, завдань «ручкою на папері», реінвестує в бібліотеки та просуває класи без екранів — особливо в молодшій школі. Влада пояснює це, серед іншого, погіршенням результатів міжнародних оцінювань. У Норвегії, попри репутацію «техно‑країни», також посилився рух назад до паперових книжок на тлі слабких показників читання; крім того, там запровадили майже повну заборону на генеративний ШІ в початковій школі та обмеження для старшокласників.

Новости интереснее, когда есть с кем их обсудитьПознакомьтесь с русскоязычными людьми из Ванкувера и других городов Канады. Возможно, тот самый человек уже совсем рядом.Посмотреть, кто сейчас на сайте →

У США тиск батьків уже змінює правила у найбільших шкільних системах. У Лос‑Анджелесі навчальний рік розпочався з лімітів екранного часу в усіх класах, включно з повною забороною пристроїв до II класу. У Нью‑Йорку обмежують формат «один учень — один пристрій» для II класу та молодших, рекомендують верхні межі для старшої початкової школи, а також призупиняють використання генеративного ШІ для учнів до VIII класу й запроваджують обмеження для старшої школи.

При цьому опитані експерти попереджають: простий відкат до «класів без технологій» не завжди розв’язує проблему.

Асистент‑професор Університету Маунт Сент‑Вінсент у Галіфаксі Джоханатан Вудворт, який навчає педагогів освітніх технологій, каже, що пристрої мають з’являтися в навчальному процесі лише осмислено — і суворо під конкретну мету. Інакше часто виходить, що технології беруть «заради новизни» та залученості, але цей ефект швидко вивітрюється.

Вудворт пропонує починати з базових запитань: чи справді технологія тут потрібна, яке завдання вона розв’язує і чи допомагає реальній роботі в класі. Не менш важливо, додає він, щоб учителів підтримували зрозумілими правилами та навчанням: педагог має впевнено розбиратися в інструментах і вміти пояснити учням, як ними користуватися.

Освітній консультант Том Д’Аміко, колишній директор з освіти Оттавської католицької шкільної ради, зазначає, що школи шукають баланс. З одного боку, цифрові навички дітям справді знадобляться у світі, де без технологій не обійтися. З іншого — екрани не повинні перетворювати урок на нескінченну боротьбу за увагу. Він також нагадує, що технології часто впроваджують із прагматичних міркувань доступності: наприклад, для підтримки учнів з інвалідністю — за допомогою функцій і застосунків «текст у мовлення» та «мовлення в текст».

За словами Д’Аміко, у Канаді помітний зсув до більш віково орієнтованого підходу: у наймолодших класах екранів має бути менше, але базові речі — ШІ‑грамотність, цифрове громадянство та розуміння того, як працювати з комп’ютером, — усе одно важливо закладати. Далі, у міру дорослішання, технології пропонують упроваджувати поступово: більше — у середній і старшій школі.

Зрештою, підкреслює Д’Аміко, сенс школи не в тому, щоб «оцифрувати» все підряд, а в тому, щоб навчати й зміцнювати зв’язки — між учнями, вчителями та однокласниками. «Головна технологія в класі — це учень і його мозок», — каже він.