Діти під опікою в Канаді сотні разів тікали з групових будинків

Фото створено штучним інтелектом для ілюстрації
У Новій Шотландії вперше взялися системно рахувати, як часто підлітки під опікою держави самовільно йдуть із групових будинків. І перші ж цифри виявилися тривожними: за кілька місяців — сотні епізодів, коли дітей оголошували зниклими та такими, що належать до категорії «безпосереднього ризику». У статистиці добре видно й інше: деякі підлітки «зникають» знову і знову.
21-річний Грейсон Белзан пам’ятає, як у 12 років уперше опинився в груповому будинку в Дартмуті. Із речей у нього було небагато — зокрема стара м’яка іграшка, одноока собака на ім’я Puppy, із якою він був із немовлячого віку. Майже одразу інший підліток украв Puppy і сховав. Іграшку потім повернули, але, каже Белзан, разом із цим зникло відчуття, що йому взагалі можна тут хоч комусь довіряти.
Перші тижні в будинку, згадує він, виглядали як постійний пресинг: хтось бив посуд, рвав плакати, кидав у нього їжу, погрожував бійкою. У якийсь момент Белзан просто вирішив піти. «Я б пішов куди завгодно — куди завгодно, тільки не туди», — каже він.
Як повідомляє CBC News, ці дані містяться в нових квартальних звітах Департаменту можливостей і соціального розвитку, отриманих через запит на доступ до інформації. У період із серпня 2025 року по березень 2026 року в групових будинках провінції зареєстрували сотні серйозних інцидентів. 491 із них — випадки, коли дитину або підлітка оголошували зниклими. При цьому в усіх групових будинках Нової Шотландії живуть менше ніж 150 дітей. Такий розрив між числом вихованців і кількістю «зникнень» прямо натякає: деяких неповнолітніх шукають багаторазово.
Раніше звіти про серйозні інциденти оформлювали «по факту» — без спроби побачити загальну картину. Два роки тому аудитор провінції розкритикував відомство: воно не аналізує дані щодо тенденцій і повторюваних сценаріїв, які потрібно усувати. Рекомендацію прийняли, і з літа 2025 року звіти почали зводити поквартально.
Доцентка кафедри кримінології та кримінального правосуддя Університету Реджайни Лорна Фергюсон вважає, що увага до «візерунків» — ключова. За її словами, зникнення людей перебувають «у центрі багатьох соціальних проблем у Канаді», але обговорюються недостатньо. Підлітки, які йдуть і зникають, частіше опиняються без житла або стають уразливими до інших загроз — зокрема до торгівлі людьми.
Згідно з дослідженнями Фергюсон, групові будинки — «місце номер один», звідки надходять повідомлення про зниклих підлітків, і загалом одне з найбільших джерел звернень про зниклих людей у Канаді. Частково це пояснюється процедурою: установи зобов’язані повідомляти про такі випадки, а багатьох підлітків знаходять за кілька годин — або вони повертаються самі.
Однак у цьому потоці є й історії, де дитина справді в небезпеці.
Національний центр зниклих безвісти та невпізнаних останків RCMP фіксує: у поліцейських звітах Нової Шотландії щороку фігурують сотні повідомлень про «втікачів» дітей — у 2025 році їх було близько 500. А аналіз RCMP за 2024 рік показав, що понад половина вивчених випадків у провінції належали до «звичних» або «хронічних» втеч.
Бельзан пояснює, що пішов не через бунт — зі страху. Він був наймолодшим у домі й перебував у спектрі аутизму, тому швидко став мішенню для цькування та тиску з боку старших. Після історії з Puppy він вирішив, що й на персонал розраховувати не можна: за його словами, йому фактично дали зрозуміти, що з крадіжкою «майже нічого не зробиш».
Коли він ішов, у нього був безкоштовний проїзд в автобусах Halifax Transit. Він годинами їздив містом, зависав на транспортних терміналах, блукав парками вночі, сидів на парковці лікарні Dartmouth General Hospital. Одного разу незнайомець підвіз його і повернув назад. Сьогодні Белзан каже, що тоді не усвідомлював, наскільки ризиковано було сідати в машину до стороннього дорослого. Однак у той момент вулиця здавалася йому безпечнішою, ніж сам дім. Пізніше, за його словами, він утікав і з інших групових будинків, куди його переводили.
Новости интереснее, когда есть с кем их обсудитьПознакомьтесь с русскоязычными людьми из Ванкувера и других городов Канады. Возможно, тот самый человек уже совсем рядом.Посмотреть, кто сейчас на сайте →
Виконавча директорка підрозділу з добробуту дітей і сімей у Департаменті можливостей і соціального розвитку Джилл Баркгаус в інтерв’ю сказала, що вона «глибоко стурбована» кількістю зниклих дітей, і відомство намагається розібратися в причинах. За її словами, працівники намагаються бачити за сухим звітом конкретну дитину: зв’язуються з надавачем догляду в кожному випадку та залучають соціального працівника, щоб зрозуміти, що відбувається і як забезпечити безпеку.
Баркхаус підкреслює: діти та підлітки нерідко говорять про складність різких змін. Іноді це не стільки спроба «втекти від» нинішніх умов, скільки бажання «втекти до» чогось знайомого — до родини, друзів, звичних місць.
Згідно з чинною політикою соціальних служб Нової Шотландії персонал групового будинку має повідомити провінцію про зникнення дитини не пізніше ніж через 12 годин після відсутності без дозволу. Коли звертатися до поліції, вирішує провінція: це може статися одразу або протягом 24 годин від моменту, коли дитину вперше позначили як зниклу. Багато таких звернень потрапляють до підрозділу з боротьби з пороками поліції Галіфакса.
Сержант Гена Ґрем, керівниця підрозділу, у листі пояснила: установи часто повідомляють про зникнення автоматично, тому що багато вихованців вважаються вразливими. Водночас не кожна ситуація підпадає під поліцейське визначення «зниклої людини» — наприклад, якщо підліток на зв’язку, але повертатися відмовляється. За її спостереженнями, деякі йдуть, щоб поїхати «додому» або до близьких; бувають і випадки, пов’язані з алкоголем або наркотиками. Ґрем також наголосила: поліція не може затримувати підлітка без судового припису — його має отримати сам груповий будинок.
27-річна Ешлі Коггінс-Комо розповідає, що в дитинстві суд неодноразово видавав такі розпорядження. Вона й досі натрапляє в інтернеті на старі публікації про власне «зникнення» — десятирічної давнини, іноді з фотографією. «Така маленька, — каже вона, згадуючи ці знімки. — Тоді мені здавалося, що я доросла і все знаю. А зараз, коли дивлюся на це як доросла людина, думаю: я була дитиною».
За її оцінкою, співробітники позначали її як «пішла без дозволу» 20–30 разів. Озираючись назад, Коггінс-Комо впевнена: багато що могло б скластися інакше, якби вона вміла просити про допомогу — і якби поруч були люди, які дали б зрозумілі орієнтири. Однак, каже вона, просити було важко, а персонал часом сприймав її відходи як «усвідомлений вибір наражати себе на ризик». Вона підкреслює: серед працівників траплялися й «чудові», але з іншими вона відчувала осуд і недовіру — і тоді опори не виникало.
І Коггінс-Комо, і Белзан сходяться в одному: у дитинстві їм здавалося, що дорослі їх не чують, а постійні переведення з одного місця в інше залишають надто мало людей, яким можна довіряти. Фергюсон називає часті переїзди та зміну шкіл «обривом» соціальних зв’язків. А такі зв’язки, навіть не дуже близькі, можуть працювати як буфер: знижувати ризик повторних уходів і водночас захищати дитину від шкоди.
Баркгаус каже, що відомство намагається зберегти для дітей соціальні контакти й додати стабільності — зокрема, підтримуючи групові будинки та інших опікунів у використанні «практик, поінформованих про травму». Якщо зміни неминучі, соціальні працівники, за її словами, заздалегідь планують перехід так, щоб він пройшов максимально м’яко. «Ми робимо все, щоб цього не відбувалося, але, на жаль, для деяких це реальність», — сказала вона, додавши: завдання системи — мінімізувати втрати, які діти переживають.
Бэлзан каже, що зараз він «у хорошому місці» в житті, але вважає, що система свого часу не допомогла йому — навпаки, загострила проблеми з психічним здоров’ям. Водночас сьогодні він інакше дивиться на тих старших підлітків, які цькували його в першому будинку. Йому здається, що вони теж жили з наслідками травм — з агресією, смутком і глибоко вкоріненим гнівом. «Це просто багато людей, яким важко, в одному місці», — каже він.



