Майже 38 тисяч свідчень тих, хто вижив, знищать у Канаді в 2027 році

Майже 38 тисяч матеріалів зі свідченнями тих, хто вижив, про пережите у школах-інтернатах для корінних народів, зібраних у межах Незалежного процесу оцінювання (Independent Assessment Process, IAP), мають бути знищені у 2027 році. Рішення Верховного суду Канади залишає шанс зберегти документи лише тим, хто заздалегідь запросить свої записи — і для частини тих, хто вижив, це звучить як ще одна спроба «стерти» їхню правду.

Старійшина народу саулто Джеральдін Шингус досі згадує, як давала свідчення про насильство в індіанській школі-інтернаті Muskowekwan у Саскачевані — і прямо під час розповіді в неї стався серцевий напад. Вона навчалася там з 1962 по 1971 рік, але вголос заговорила про пережите лише через десятиліття, коли брала участь в IAP — механізмі, який працював у межах загальнонаціональної угоди про компенсації за систему шкіл-інтернатів.

«Я ніколи раніше цим не ділилася. І коли розповіла, це було дуже важко», — каже Шингус. За її словами, той досвід вдарив і по психіці, і по здоров’ю.

Пізніше вона дізналася: її свідчення може зникнути назавжди. У 2017 році Верховний суд Канади постановив, що майже 38 тисяч записів, зібраних через IAP, будуть знищені у 2027 році — якщо самі ті, хто вижив, заздалегідь не попросять зберегти саме їхні матеріали. Суд пояснив це тим, що процес спочатку замислювався як «конфіденційний і приватний», а заявники та ймовірні винуватці покладалися на обіцянки приватності.

І ось тут починається розкол — не юридичний, а людський. Одні вцілілі та учасники процесу кажуть: знищення справедливе, бо людям гарантували недоторканність приватного життя. Інші впевнені: ці документи — найважливіша частина історії Канади, і далеко не всі розуміли, що архів зрештою просто ліквідують.
Для Шингус сама перспектива знищення стала ударом. «Я подумала: це ж моя історія. Наче вони позбуваються моєї правди», — каже вона.

Записи IAP — це не лише розповіді. Там можуть бути розшифровки слухань, медичні відомості, підтверджувальні документи. Шингус згадує, що самі засідання були болісними: тим, хто вижив, доводилося детально описувати вкрай особисті й інколи нестерпні епізоди, а потім відповідати на запитання — часом так, ніби їм не вірять.

Свою папку Шінґус змогла отримати: така можливість є у кожного, хто вижив, якщо пройти передбачені процедури. Однак зникнення всього масиву документів вона все одно сприймає як нове «стирання». За її словами, це «майже як знову зробити все таємницею». І є ще одна болюча деталь: багато тих, хто вижив, померли, так і не дізнавшись про рішення суду — а отже, не отримали можливості обирати.

За чинними правилами запитувати й отримувати матеріали IAP можуть лише самі постраждалі, які вижили. Ні діти, ні інші родичі зробити цього не можуть. У рішенні Верховного суду сформульовано принцип, на якому все тримається: «Знищення документів, які деякі заявники воліли б зберегти, завдає меншої несправедливості, ніж розкриття документів, які більшість очікувала ніколи не будуть оприлюднені».

Частина тих, хто вижив, наполягає: збереження — це ризик. Колишній національний вождь Асамблеї перших націй Філ Фонтейн ще у 2014 році в афідевіті писав, що, хоча він і говорив публічно про насильство, подробиць зі своїх матеріалів IAP він ніколи не розкривав. «Це тому, що я вважаю свою історію приватною», — наголошував він, прямо вимагаючи знищити свій запис. На його думку, оприлюднення таких деталей може продовжити міжпоколінну шкоду: навіть у майбутньому знання цих історій здатне підтримувати «спадщину дисфункції та травми», створену системою шкіл-інтернатів.

Новости интереснее, когда есть с кем их обсудитьПознакомьтесь с русскоязычными людьми из Ванкувера и других городов Канады. Возможно, тот самый человек уже совсем рядом.Посмотреть, кто сейчас на сайте →

Сам суд у 2017 році визнавав, що ідеального рішення тут немає: «Ідеальний результат тут за цих обставин просто неможливий».
Колишній головний ад'юдикатор IAP Деніел Іш, який зараз живе в Саскатуні, каже: конфіденційність була базовою умовою, без якої механізм компенсацій просто не працював би. «Розуміння було таким, що файли заявників IAP не будуть зберігатися — крапка», — підкреслює він. Іш звертає увагу на важливу відмінність від Комісії з правди та примирення (TRC): якщо TRC збирала історії заради суспільного визнання, просвіти та зцілення, то IAP створювався насамперед як процедура для отримання компенсацій.

Ад’юдикатор IAP Кетлін Кітінґ, яка провела понад 500 слухань у Західній Канаді та на Півночі, згадує, що на кожному засіданні прямо обіцяла людям конфіденційність. Вона каже, що деякі вцілілі спеціально обирали слухання в конференц-залах готелів подалі від дому — аби ніхто в їхній громаді не дізнався про участь. «Кажуть, що Канаді потрібен доступ до цих історій. Водночас я не думаю, що ми маємо на це таке право», — каже Кітінґ.

Тим часом головне питання залишається болючим: чи був у людей реальний шанс зробити усвідомлений вибір — зберегти чи знищити. Як повідомляє CBC News, за даними представника Національного центру правди та примирення, станом на сьогодні менш ніж 100 із приблизно 38 тисяч заявників IAP скористалися можливістю запросити свої матеріали.

Колишня журналістка CBC Конні Вокер вважає, що ця цифра має насторожити. За її словами, вона може означати, що людей погано поінформували: багато тих, хто вижив, досі не знають ні про те, що їхні свідчення планують знищити, ні про те, що вони можуть зберегти хоча б власний файл.

Уокер, представниця народу крі, яка виросла на території First Nation Okanese у Саскачевані, підкреслює: тема особливо важлива зараз, коли в Канаді дедалі гучніше звучить заперечення масштабу шкоди, завданої школами-інтернатами. На її думку, найкраща відповідь на це — «правда, документи та свідчення тих, хто вижив».

Зараз Уокер керує Indian Residential School Records Project в Toronto Metropolitan University. Проєкт намагається створити архів окремо від публічних судових матеріалів, які формувалися у справах тих, хто вижив, ще до запуску IAP. Її мета — «повернути агентність тим, хто вижив», щоб саме вони керували своїми записами.

Для самої Уокер ця історія не абстрактна. Вона каже, що переживає міжпоколінну травму і вперше дізналася про заплановане знищення, коли досліджувала минуле свого батька, який пройшов через систему шкіл-інтернатів. Доступ до його записів, за її словами, змінив розуміння сімейної історії: «Це було відчуття величезного привілею — отримати доступ до цієї правди».

Для тих, хто вижив, і всіх, кого торкнулася тема шкіл-інтернатів, діють цілодобові лінії підтримки: National 24-hour Indian Residential School Crisis Line — 1-866-925-4419, а також Hope for Wellness — 1-855-242-3310 або онлайн-чат на hopeforwellness.ca.